У школі нам на домашку задали знайти цікаву новину, щоб потім розповісти її в класі. Найцікавіші ми будемо обговорювати всі разом. Я вмостилася на дивані, відкрила планшет і загуглила «новини України». Першим у списку випав якийсь «Кореспондент» — з нього і почну. Ну що ж, світ, тримайся: Лілі йде на пошуки неймовірних, страшних і веселих новин!
Читаю. Пишуть: завтра в Києві буде сніг. Хм. А може, сніг завтра і в нас буде також? Київ же не так далеко від Львова. Чи далеко? Йду до тата з цим питанням.
— Тату, скільки до Києва кілометрів?
— Десь півтисячі приблизно.
— А якщо в Києві завтра буде сніг, то у Львові також буде падати сніг?
— О, ні. Київ досить далеко, і там погода може бути геть інша, ніж у нас. У них може бути тепло, а тут — мороз. Та що там Київ, буває, що в одному кінці Львова йде сніг, а в іншому — світить сонце. Десь мороз, а десь відлига. Там дощ, а там — навіть хмар нема над головою.
— Хм, а я читала, що завтра в Києві сніг. То в нас не буде снігу? Чи буде?
— Щоб знати, яка погода буде у Львові, треба дивитися прогноз не для Києва, а для Львова. От зараз і глянемо, мені самому цікаво. — Тато подивився в мобільний. — Снігу не буде, але передбачається мороз мінус три градуси. Сонячна гарна погода.
— Тату, ти новини читаєш?
— Аякже!
— А нащо тобі знати, яка погода буде в Києві? Це ж у новинах пишуть.
— Так, це для нас з тобою дійсно не дуже цікава інформація, але ці новини читають багато киян, і для них це важливо. А я просто пропускаю подібні заголовки й звертаю увагу тільки на те, що цікавить мене. Наприклад, курс валют або попередження про погіршення погоди у Львові — таке також часто пишуть.
Тепер усе зрозуміло. Потрібно просто читати те, що цікаво, а не все підряд. От зараз знайдемо новину, яка мене цікавить: може, на нашій вулиці відкриється новий магазин модного і дешевого одягу, або з гарними кульковими ручками (такими з блискітками чи з рожевими лебедями), або з корейськими хлопцями з Ateez. Бо якщо на твоїй ручці фотка Хонджуна, то і пише вона в сто разів краще. Або — аж страшно подумати — якщо відкриють супермаркет солодощів! Було б добре. Батьки казали, що на нашій вулиці вже нічого не відкриють нового, бо всі місця зайняті. Але через пів року відкрився бутик зі спортивним одягом — зовсім нецікавий магазин, бо там усе тільки для дорослих, і спорт — ну це ж зовсім не про моду. Тому нецікавий. Але ж він відкрився, хоча казали, що нових магазинів не буде. Тому я не втрачаю надію.
Словом, треба терміново переглянути новини, щоб не пропустити щось важливе. А заодно можна і дорослим розказати — от, мовляв, бачите, що діється? А ви про це не здогадувалися! Чим же їх можна здивувати? От наприклад: «Знаєте, у кафе “Пінгвін” на проспекті Свободи розкупили все морозиво! Діти хотіли замовити ще, а нічого не залишилося — яка трагедія! І продавці бігали по проспекту в пошуках морозива, якого ніде не було, і тоді були змушені купити кожній дитині гору шоколадок. Щоб не ображалися і приходили ще. Діти були дуже задоволені й пообіцяли приходити по неділях тільки в “Пінгвін”. А потім… а потім виявилося, що ті самі діти напередодні вночі пограбували це кафе — винесли майже все морозиво». Оце так я придумала новину, клас! Це точно могло б зацікавити навіть киян, бо таке не кожного дня відбувається — дитяче пограбування морозива, а потім вони ще й отримали гору шоколадок! От хитрюги! Шкода, що це все не насправді.
Так, а ну почитаємо, що ще є цікавого в новинах. «Суперкубок Греції дістався Олімпіакосу». Суперкубок — це напевно дуже великий кубок, який аж із самої Греції привезли на Олімпійські ігри. Напевно, такий великий, що навіть не влізав у вагон, і його везли на спеціальній довжелезній машині. Я такі бачила на відео. Вони везуть щось величезне і їдуть дуже повільно й обережно. Довго він, напевно, віз цей суп-пупер-кубок аж із Греції на Олімпіаду.
«Україна погодила пакет економічного зростання». Цікаво, що це за пакет такий — як дають на касі в АТБ? Це добре. Думаю, економічно ми повинні зростати з кожним днем усе більше, і якщо це зростання влізає аж у пакет АТБ, то це буде ще краще, бо ці пакети великі й міцні.
«Львову загрожує нашестя котів!». Ой матінко! Як так? Нашестя котів? А що буде з нами? Мені стало страшно. Від несподіванки я вискочила на диван з ногами і задумалася. Отже, коти захоплять місто, і люди не зможуть ходити до школи. Всюди будуть тільки коти. Машини не зможуть їздити, люди — ходити. Тільки виходиш на вулицю з брами — на тебе накидаються коти, які хочуть, щоб їх погладили, а інші кусають за ноги, бо також хочуть, щоб погладили і їх. І людина втікає додому, бо не може погладити всіх котів. А вночі вони нявкають під вікнами й не дають спати. З цим треба щось робити! Але що? Може, треба привезти мишей, щоб коти бігали за ними й лишили людей у спокої? Треба порадитися з Барсіком.
Я обережно визирнула в кімнату Барсіка — він сидів за ноутбуком і швидко-швидко бігав пальцями по клавіатурі. Він каже, що це називається «набирати текст». Комусь пише листа, напевно. Я приклала руку до щоки й промовила:
— Барсіку, Барсіку, прийом! Тебе викликає Лілі. Є важлива справа, як зрозумів?
Це ми раз бачили, як розмовляють охоронці в супермаркеті по рації — дуже прикольно. Рація — це ніби як телефон, але старий: там нема екрана та ігор, можна тільки переговорюватися. І от охоронці не просто говорять: «Алло, привіт, як справи?». Ні, вони так по-особливому балакають: «Прийом, прийом, як чуєш? Принеси вишневий і шоколадний йогурт, прийом». І відтоді я часом роблю вигляд, що розмовляю з Барсіком по рації.
Барсік підіграв мені, звичайно: відірвався від клавіатури й також приклав руку до щоки, скрививши губи до “рації”:
— Прийом, Лілі, я на зв’язку. Що за справа?
— Барсіку, тривога всесвітнього рівня! На Львів іде нашестя котів! Прийом, як зрозумів?
— Прийом, Лілі, зрозумів. Звідки йдуть коти? Звідки вони взялися? Скільки їх?
Ну, на ці питання я не знала відповіді. Нашестя — воно і є нашестя, яка вже там різниця, звідки воно і скільки тих котів, якщо їх дуже багато. Я підійшла до Барсіка і відклала «рацію». Коли місто в небезпеці, вже не до ігор.
— Барсіку, це коти, і їх дуже багато, розумієш? У новинах писали: це нашестя!
— Ну, нічого, думаю, ми впораємося. Це ж котики — гарні, пухнасті. Може, візьмемо собі одного? — Барсік підморгнув мені.
Ми давно впрошували батьків взяти котика, але вони були непробивні, як стіна. «Ні, — казали, — ніяких котиків, бо від них усюди шерсть, вони лазять по шторах, дряпають дивани, скачуть по столах. Від них треба всю їжу ховати, а якщо не сховаєш — усе з’їдять». Виходило, що гарні пухнасті котики — це якісь страшні звірі. А Катя, однокласниця, має котика, і він зовсім не звір. Хоча батьків це зовсім не переконувало, ми з Барсіком не втрачали надії на якусь тваринку, хоча б на хом’ячка.
— Ніякі вони не гарні-пухнасті, Барсіку! Це дикі коти! — Здається, про «диких» я придумала на ходу, бо в новині такого не було. Чи було? Ну, точно ж було, просто я не звернула уваги спочатку. Я подумала і додала: — І скажені!
Правду кажучи, в новині точно не було написано, що коти скажені, але Барсіка якось зовсім не вразило те нашестя, тому я вирішила додати трохи від себе. Зрештою, якщо нашестя, то це обов’язково мають бути дикі й скажені коти. Бо якщо вони будуть домашніми муркотиками — то це зовсім ніяке не нашестя.
— Дикі й скажені? Хм… — Барсік поклацав мишкою і подивився в екран ноутбука. — Щось не бачу новин про скажених котів.
Барсік ще поклацав і повернувся до мене:
— Не бачу таких новин, Лілі. Але якщо ти таке читала, то треба порадитися з татом, може, це і справді щось важливе.
Так, звичайно, треба з татом порадитися, а ще з мером міста і поліцейськими. І попросити армію приготувати ракети – почистити їх там, помити, щоб краще летіли. Це зовсім не жарти. Барсік пішов вперед, а я гордо крокувала за ним. Це я перша побачила «правильну» новину і врятую світ від цих дико-скажених тварин.
Через кілька кроків я подумала, що мама також повинна знати цю бомбезну новину, тому відстала від Барсіка і тихенько поскакала на кухню. Всі завжди казали, що я скачу як слон, але це чиста неправда. Я скачу так, що мене зовсім не чути — як кицька. От і зараз я прискакала на кухню, а мама навіть не помітила. Вона сиділа навпочіпки біля духовки й у щось там пильно вдивлялася. У кухні пахло чимось солодким і дуже смачним — я добре знаю цей запах. Я присіла поряд, щоб зазирнути в духовку, але заточилася і впала на маму.
— Лілі, ну коли ти вже подорослішаєш? — серйозно сказала мама, хоча я знала, що це вона жартує. Насправді вона зовсім не хоче, щоб я дорослішала, та і я не хочу.
— Мам, на Львів іде зграя-нашестя диких скажених котів, вони з’їдять усіх тут! — почала я розповідати топновину дня.
— Коти? Ну, так, коти з’їдять… — мама задумливо повторила мої слова і знову втупилася в духовку. — Ну чому ж вони не ростуть?..
— Хто не росте?
— Мафіни. Не ростуть, — розчаровано сказала мама, сіла за стіл і зазирнула в книгу з рецептами. — Повинні ж рости, а не ростуть.
— Головне, щоб були смачні, — сказала я те, що завжди у таких випадках говорить тато.
Мама важко зітхнула і стала перечитувати рецепт. Я заглянула в духовку — там акуратними рядочками стояли мафіни, які були подібні на маленькі кексики.
— Це мафіни? Вони з начинкою?
— Без. Там зверху має бути крем.
О-о-о, крем я люблю! І кексики я люблю! І крем з кексиками я ой як люблю!.. І тут я згадала про котів.
— Скажені коти… — спробувала я ще раз зацікавити маму, але кексики були такі смачні на вигляд, що я здалася. — А мафіни коли можна буде їсти?
— Не знаю, чи їх взагалі можна буде їсти. Вони можуть не спектися і будуть браковані.
Мама так завжди говорить, а все виходить зовсім не браковане, а дуже навіть смачне. Все «браковане» у нас з’їдалося в перший же день, Барсік не дасть збрехати. До речі, а чого він пропав? Оскільки мафінів усе одно доведеться чекати, можна повернутися до котів. Я збиралася вже йти до тата, як він з Барсіком зайшов на кухню.
— Всі йдуть на запах? — пожартувала мама. — Не поспішайте, мафіни ще не скоро будуть готові… якщо взагалі будуть.
— О, ні, у нас тут розслідування нашестя, — сказав тато і подивився на мене. — Де ти бачила ту новину про котів, Лілі?
— В «Кореспонденті».
— Ми так і подумали. Вона була ось такою? — Барсік підніс до моїх очей планшет і показав на обведене червоним речення: «Американка зустрілася з інопланетянами й вижила».
— Ого, з інопланетянами? Круто! — Я потягнулася до планшета, щоб прочитати, але Барсік прибрав руку.
— Такою була, скажи? Виглядала отак — червоне тло і білий текст?
— Так, точно так! А що там з тією американкою? Чому інопланетяни не забрали її з собою?
— Лілі, це жовта преса.
— Жовта? Чому жовта? Червона швидше…
— Ні, «жовта преса» — так називають видання, які замість справжніх новин вигадують всякі дурниці, як-от про твоїх котів чи інопланетян. Людям здається, що це цікаво, і вони читають, але це не має нічого спільного зі справжніми новинами. І вони можуть рекламуватися на інших сайтах, щоб отримати читачів. От ти і натрапила на таку рекламу.
— А ще клікбейт, — додав Барсік.
— Так, клікбейт — це коли дають якийсь дуже вражаючий заголовок, щоб викликати бажання клікнути по ньому. Хоча ці їхні “новини” – звісно, брехня.
— І нашестя котів не буде? — з розчаруванням запитала я. — І це неправда?
— Думаю, так, — відповів тато. — Нашестя злих скажених котів поки що скасовується. Але в майбутньому — хтозна, може й таке статися.
– Та ні, нашестя котів все таки відбудеться. – вступила в розмову мама. – Тільки не скажених, і не диких.
Ми всі подивилися на маму і завмерли у подиві. Тільки що ми зрозуміли, що все це обман і брехня, і тут на тобі – нашестя повертається!
– А які ж вони тоді будуть, коти оці? Якщо не скажені? – я ледве видавила з себе.
– Гарні пухнастики, породисті з родоводом. Через тиждень в Палаці Мистецтв пройде виставка котів. Організатори хочуть зробити масштабне дійство для глядачів, і котячі змагання в різних категоріях. Я читала про це на іншому новинному сайті, там жартома написали, що Львів очікує нашестя котів, і жовта преса напевно підхопила цей вислів. А от чому вони придумали, що ці коти скажені, я навіть не знаю. Дивно це.
Мені здалося, що зараз доведеться признатися, що я трішки додала від себе, щоб налякати Барсіка, але все обійшлося само собою, мене врятували (хто б міг подумати) прекрасно-чудові апетитні мафіни! Мама знову заглянула у духовку і повеселішала:
— О, мафіни виросли! Виявляється, треба було просто зачекати.
Після цієї найкласнючої новини всі забули про скажене нашестя і дружно переключилися на мафіни і майбутню виставку. Я з полегшенням зітхнула, бо не треба було пояснювати свої фантазії.
Так от воно що – виявляється, треба читати не тільки заголовок, а всю новину, бо там може бути геть інше. Але я трішки подумала і вирішила, що не понесу в школу новину про виставку котів – вона мало кого зацікавить в класі. А от від моєї вигаданої історії про «Пінгвін» всі будуть у шоці! Цікавішого точно ніхто не знайде — навіть якщо прочитає весь інтернет! І це зовсім не “жовта преса”, ні-ні. Це – СПРАВЖНІСІНЬКИЙ ДИТЯЧИЙ ДЕТЕКТИВ!