В основу фантастичних “Пригод барона Мюнхаузена” покладено оповідання справжнього барона Мюнхаузена, який жив у XVIII столітті в Німеччині. Він був військовим, якийсь час служив у Італії і воював з турками. Повернувшись до свого маєтку в Німеччині, Мюнхаузен незабаром уславився там як дотепний оповідач, вигадник найнеймовірніших пригод. Невідомо, чи він сам записав свої розповіді, чи зробив це хтось інший, але у 1781 році деякі з них було надруковано. У 1785 році німецький письменник Е. Распе опрацював ці оповідання і видав їх. Згодом до них додали фантастичні оповідання інших письменників, але автором книжки вважають Е. Распе. Коли книжка стала відомою, то іменем Мюнхаузена почали називати людей, що люблять видумувати і приписують собі всякі неймовірні подвиги.
Найправдивіша людина на землі
Маленький старичок з великим носом сидить біля каміна й розповідає про свої пригоди.
Його слухачі сміються йому просто в очі:
– Ох і Мюнхаузен! Ну й барон!
Але він навіть не дивиться на них.
Він спокійно продовжує своє: як він літав на місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула величезна риба, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав його і не витримав:
– Усе це вигадки! – закричав він. – Нічого цього не було, про що ти розповідаєш.
Старичок насупився і поважно відповів:
– Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати кращими своїми друзями, завжди говорили, що я найправдивіша людина на землі.
Кругом зареготали ще голосніше.
– Мюнхаузен – правдива людина. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, продовжував розповідати про те, як на голові в оленя виросло чудове дерево.
– Дерево?.. На голові в оленя?!
– Авжеж. Вишневе… І на дереві вишні… Такі соковиті, солодкі…
Усі ці оповідання надруковані тут, у цій книзі. Прочитайте їх і зважте самі, чи може бути на світі людина правдивіша за барона Мюнхаузена.
ЧАСТИНА ПЕРША
Кінь на дзвіниці
Я виїхав у Бельгію верхи на коні.
Діло було взимку. Ішов сніг.
Кінь стомився і почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Я ледве не падав з сідла від утоми. Але марно шукав я, де б переночувати: по дорозі не трапилося мені жодного села.
Що було робити?
Довелося ночувати в чистому полі.
Навколо ні кущика, ні деревця. Лише маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут же на снігу і заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, вірніше, в невеликому місті: звідусюди мене оточують будинки.
Що таке? Куди я потрапив? Як могли ці будинки вирости тут за одну ніч?
І куди запропастився мій кінь?
Довго я не міг зрозуміти, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкілясь згори.
Я підводжу голову, і що ж?!
Мій кінь висить на шпилі дзвіниці! Він прип’ятий до самісінького хреста.
Я миттю збагнув, у чому справа.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми і будинками, було геть чисто занесене снігом, і зовні стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що це хрест; мені здалося, що то маленький стовпчик, і я прив’язав до нього свого коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я непомітно спустився на землю.
Але бідолашний мій кінь так і зостався там нагорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що було робити?
Недовго думавши, я схопив пістолет, добре прицілився і влучив просто в уздечку (треба вам сказати, що я завжди був чудовим стрільцем!).
Уздечка розірвалася навпіл.
Кінь швидко спустився до мене.
Я скочив на нього і щодуху помчав уперед.
Вовк, запряжений у сани
Та незабаром я побачив, що взимку скакати на коні незручно. Значно краще подорожувати в санях. Я купив собі дуже добрі сани і швидко помчав по м’якому снігу.
Надвечір в’їхав я в ліс. Я почав уже дрімати, коли раптом почув тривожне іржання коня. Я оглянувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубасту пащу, біг за моїми саньми.
Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі. Кінь мій скакав як шалений. Клацання вовчих зубів чулося вже над самісіньким моїм вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в його зажерливій пащі.
Передня частина від жаху та болю продовжувала скакати вперед.
Вовк в’їдався в мого коня дедалі глибше й глибше.
Коли я отямився, я схопив батіг і, не гаючи й хвилини, щосили почав стьобати ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці – в голоблях і в кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї він не міг, бо був запряжений, як кінь.
Я продовжував періщити його з усієї сили.
Вовк мчав уперед і вперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми летіли так швидко, що вже за якихось дві-три години в’їхали галопом у Брюссель.
Здивовані брюссельці юрбами вибігали дивитися на героя, який замість коня запріг у свої сани лютого вовка.
Іскри з очей
У Брюсселі мені жилося добре.
Я часто ходив на полювання і тепер із задоволенням згадую ту веселу пору, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки чудесних історій.
Одна історія була дуже кумедна.
Річ у тому, що з вікна моєї спальні було видно великий ставок, де водилося дуже багато всякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я помітив на ставку диких качок.
Миттю схопив я рушницю і стрімголов кинувся з дому.
Але спохвату, збігаючи східцями, я так ударився головою об двері, що з очей у мене посипались іскри.
Це не спинило мене.
Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююсь у найжирнішу качку, хочу вистрілити – і з жахом помічаю, що в рушниці немає кременю. А без кременю неможливо запалити порох, щоб вистрілити.
Що робити? Побігти додому по кремінь?
Але ж качки тим часом можуть полетіти!
Зажурений, опустив я рушницю, проклинаючи свою долю. Аж раптом мені спала на думку блискуча ідея. З усієї сили я вдарив себе кулаком у праве око. З ока, звичайно, так і посипались іскри, і порох у ту ж мить загорівся. Так! Порох загорівся, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять пречудових качок. Раджу вам кожного разу, коли ви здумаєте розвести вогонь, добувати іскри в отакий спосіб.
Дивовижне полювання
А втім, зі мною траплялися й кумедніші випадки.
Одного разу я пробув на полюванні весь день і надвечір набрів у глухому лісі на якесь велике озеро, що так і кишіло дикими качками. Зроду-віку не бачив я такої сили-силенної качок!
На жаль, у мене не лишилося жодної кулі.
А я саме цього вечора ждав до себе велику компанію друзів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна і щедра. Мої обіди та вечері славилися на весь Брюссель. Як повернусь я додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав, що в моїй мисливській сумці лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! Діставши його з сумки, я мерщій прив’язав його до довгого й тонкого мотузка і кинув у воду.
Качки, угледівши поживу, зразу ж підпливли до сала.
Одна з них жадібно проковтнула його.
Але сало було слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискочило позад неї!
Таким чином качка опинилась у мене на мотузочку.
Тоді до сала підпливла друга качка, і з нею трапилося те ж саме.
Одна по одній качки ковтали сало і надівалися на мій мотузок, ніби на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки були нанизані на нього, мов те намисто.
Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич! Мені лишилося тільки витягти спійманих качок і віднести до свого повара на кухню.
Ото буде учта для моїх друзів!
Але тягти на собі цілу зграю качок не так легко.
Я ступив кілька кроків і страшенно втомився. Раптом – можете уявити собі мій подив! – качки знялися в повітря і підняли мене до хмар!
Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра і кмітлива.
Я влаштував руль із свого сюртука і, правлячи качками, швидко підлетів до дому.
Але як спуститися вниз?
Дуже просто! Моя кмітливість допомогла мені й тут. Я відчепив кілька качок, і ми почали повільно спускатися на землю.
Я потрапив якраз у димар своєї власної кухні. Якби ви тільки бачили, який вражений був мій кухар, коли я з’явився перед ним у печі!
На щастя, кухар не встиг ще її розпалити.
Куріпки на шомполі
О, винахідливість – велике діло! Раз мені пощастило одним пострілом підстрілити сім куріпок. Після цього навіть вороги мої не могли не визнати, що я – перший стрілець на всьому світі, що такого стрільця, як Мюнхаузен, ще ніколи не бувало!
А було це так.
Я повертався з полювання, витративши всі свої патрони. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Звичайно, я не міг допустити, щоб з моїх рук вислизнула така чудова дичина.
Я зарядив свою рушницю – чим би ви думали? – шомполом! Так, звичайнісіньким шомполом, тобто круглим залізним прутиком, яким прочищають рушницю!
Потім я підбіг до куріпок, сполохнув їх і вистрілив.
Куріпки злетіли одна по одній, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі семеро куріпок упали до моїх ніг!
Я підняв їх і, вражений, побачив, що вони – смажені! Еге ж, вони були смажені!
А втім, інакше й не могло бути: адже мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, і куріпки, потрапивши на нього, не могли не засмажитись.
Я сів на траву і тут же пообідав з великим апетитом.
