У лісі жила білочка на ім’я Соня. Вона була дуже допитливою. Щоранку Соня прокидалась раніше за всіх, вилізала з свого дупла у старому дереві, і стрибала з гілки на гілку. Одного разу вона знайшла дивний жолудь, який світився в траві. Якби його хтось побачив раніше, то вже зібралася б юрба звірів, які перевертали б жолудь, намагаючись зрозуміти, чому він світиться. Соня підійшла до жолудя, і помітила, що він світиться ще більше, якщо до нього доторкнутися. Вона сказала «Привіт» і він промиготів щось у відповідь. «Це жолудь-інопланетянин» – подумала Соня, адже він розумний і відповідає мені світлом. Що ж з ним робити? Може, його посадити і виросте інопланетний дуб?
Соня показала жолудь мудрій сові Еллі, а та сказала, що це може бути чарівний плід. Якщо посадити його біля дому, з’явиться дерево бажань. Жолудь від такої новини потьмянів. Потім Соня показала жолудь своєму другу хом’яку Чаку, і той сказав, що це напевно китайці розробили нову суперзброю і підкинули її в ліс для випробування. Жолудь почав посилено миготіти, ніби намагаючись сказати, що це все неправда, принаймні Соня це так зрозуміла. Білочка вирішали нікому більше не показувати незвичайний жолудь, а самій розібратися, що це таке. Їй все-таки здавалося що це щось неземне, і вона вирішали його так прямо і спитати. Вона запитала у жолудя – «ти інопланетянин»? Він почав часто миготіти, ніби від радості. Ну тоді зрозуміло, чому він розуміє, що ми говоримо – адже інопланетяни дуже розумні, набагато розумніші від нас, подумала Соня. Вона запитала – «ти хочеш додому»? Жолудь почав ще сильніше миготіти, і навіть трохи підстрибувати в лапах Соні. А як же його відправити додому, подумала білочка. Може, інші інопланетяни-жолуді шукають свого загубленого товариша і не можуть знайти? Таки дійсно – от попробуй знайти щось у цьому лісі, тут все таке захаращене! Соня минулого року закопала зернята під ялинкою, а потім не змогла знайти те місце. А зернята були такі смачні – білочка попробувала кілька, але вирішила посмакувати ними серед зими. І що? Де ті зернята? Тому не дивно, що інопланетяни губляться в лісі.
Соня думала, як їй запитати у жолудя де його інопланетний корабель, адже він тільки миготів, і білочка не розуміла його сигналів. Вона звичайно здогадувалася що може означати те чи інше миготіння, але напевно не знала, чи її здогадки є правдивими чи ні. Але іншого способу спілкування не було. Треба було повернути жолудь додому. Соня уявила себе, як вона потрапила на Марс до марсіанських жолудів, які миготіли різними кольорами і не розуміли ні слова з того, що говорила Соня. Білочці стало себе дуже шкода. Вона зрозуміла, що самотність серед марсіанських жолудів – це дуже непривітне середовище, навіть якщо би ті жолуді не з’їли би її відразу як побачили. Словом, треба було щось робити. І тут Соню осяйнула блискуча думка – а, що, якщо піднятися високо на дерево, може звідти інопланетяни побачать свого загубленця? Для білочки вистрибнути на верхівку дерева – це справа кількох секунд. Та що там секунд – за мить вона вже трималася за найвищу гілку дерева, яка правда була дуже тонкою і небезпечно прогиналася під вагою білочки. Інопланетян не було видно.
Соня трохи зачекала, бо може вони далеко, і поки побачать свого друга, і поки долетять до нього – пройде трохи часу. Скільки? А хтозна. Гілка пружинила під лапами Соні, і від нудьги вона почала гойдатися на ній. Вверх-вниз, вверх-вниз. І тут зненацька жолудь почав дрижати, набагато сильніше, ніж раніше, все навкруги потемніло і повіяло холодним вітром. Соні стало боязко, і вона сильніше вчепилася в гілку, яка розгойдувалася тепер ще більше від вітру. Зверху з хмари виплив величезний срібний жолудь з лампами, що миготіли різними кольорами. Всього за одну мить він вже був поблизу Соні, яка зацепеніла від страху, вчепившись кігтями у гілку. Жолудь в лапах білочки вже не тремтів – він намагався вирватися, напевно назустріч інопланетному кораблю.
Соня звісно чекала інопланетян, але в глибині душі розуміла, що жодні інопланетні кораблі ніколи не прилетять у їхній нікому не потрібний ліс. А тут – на тобі! Зранку вона знайшла Жолудь, який світиться, і потім бах – з неба з’являється срібний корабель, що прилетів з іншої галактики! Для білочки, яка жила тільки скаканням з дерева на дерево і теревенями з совою і хомяком, це був сильний стрес. Вона не знала, що робити. Вона не могла нічого думати. Вона тільки могла триматися за гілку і з відритим ротом спостерігати за срібним кораблем. Врешті все вирішилося само собою. Гілка, яка й так була ненадійна, зловісно затріщала і зламалася. Незвичайний Жолудь, якого неймовірно трясло, вирвався з білчиних лап і полетів до срібного жолудя. А Соня полетіла вниз, разом з гілкою, за яку далі трималася, як за останню надію в своєму житті. Широко відкритими від здивування очима білочка побачила, як маленький жолудь залетів у отвір корабля і той зник у хмарі. В наступний момент Соня гримнулася на землю і втратила свідомість.
Коли білочка прокинулася, то побачила біля себе Чака, який турботливо підсовував їй під голову подушку, наскоро зроблену з навколишньої трави. «З дупла випала, біднятко», бурмотів він. Соня піднялася. «Ти як, все добре? Голова не болить?» – запитав хомяк, присунувшись до морди Соні так близько, ніби хотів заглянути в її голову.
– Та ніби добре… я довго тут лежу? – спитала вона.
– Ні, як тільки я побачив, що ти падаєш, то відразу пішов тебе рятувати. Від мого дому до цього дерева – всього кілька кроків.
Соня намагалася згадати, що вона робила на дереві і чому впала, і не могла.
– Ти не знаєш, що я там робила? – Соня показала на верхівку дерева.
Чак задумливо задер голову, подивився довгим поглядом в небо і відповів:
– Ні, Соня, не знаю. Але я завжди казав, що твоє скакання по деревах до добра не доведе. Краще гарно ходити по землі, от як я. І жити не в якомусь там дуплі, а теплій хорошій норі. – Звісно, хом’ячку було важко зрозуміти, чому білочка скаче по деревах.
Напевно, Соня просто невдало перестрибнула з гілки на гілку. В її голові щось крутилося про те, як вона сиділа на верхівці дерева, але більше вона нічого згадати не могла. Ніби їй хтось стер память. Це було неприємне відчуття, ніби хтось взяв, та й вирізав частину життя.
Соня піднялася, подякувала хомяку за турботу і полізла в своє дупло відпочити після всіх тих пригод і падінь. Їй треба було зібратися і налаштувати себе на позитивний лад, бо щось в її душі було не так. В таких важких думках Соня доскакала нарешті до своєї домівки. Її дупло було у старому покривленому дереві, яке їй дуже подобалося. У ньому було повно всяких місць для лежання, скакання, тренування, перевертання – не те що оці рівненькі деревця, по яких можна скакати лише вгору і вниз. Соня втомлено зробила останні кроки до свого дупла, засунула голову всередину і завмерла від несподіванки. Все її дупло було заповнене смачнющими зернятками, точно такими, які вона забула де закопала. Звідки вони тут взялися? Соня просунулася всередину і обережно обнюхала кожен закуток. Нічого підозрілого. Попробувала одне зернятко – воно було неймовірне – стигле, в міру сушене, якраз таке, як вона любить. Ех, клас, це ж вистачить на цілу зиму, ще й на літо! Соня так зраділа від цього несподіваного подарунка, що геть забула про все погане. Аж раптом вона помітила якесь дивне світло в горі зернят. Вона трохи розгорнула купу і знайшла одне зернятко, яке світилося і переливалося різними кольорами. І тут вона згадала все – і про незвичайний жолудь, і про інопланетян, і про те, як впала з дерева. Це інопланетяни їй подарували. І хотіли щоб про них пам’ятала тільки вона одна. Вона, найрозумніша і найдобріша білочка у світі, яка знайшла спосіб врятувати маленького загубленого жолудя, що лежав безпорадний десь там у траві. Соня весело виглянула з дупла і подивилася на свій ліс. Так, тепер це був незвичайний ліс, який бачив інопланетян з іншої галактики! І про це знає тільки вона одна, навіть Чак забув геть усе про «китайську зброю» – тобто про жолудь, що світився. Соня лягла, обійняла незвичайне зернятко і замріялася про політ на зорельоті крізь Всесвіт. Скільки можна всього цікавого побачити – цілі планети, які населені тільки білочками, або хомячками, або совами. І повні смачних зернят, що ростуть прямо на деревах навкруги, і які не треба шукати по одному і потім закопувати на зиму! І зими там немає, а тільки літо, сонячне, безхмарне і без дощів. Соня незчулася, як солодко заснула. Їй приснився веселий жолудь, який повернувся до свого додому і тепер підморгував їй усіма кольорами веселки.