Мене звати Лілі, мені дев’ять років, і я вирішила стати президентом. Це не просто бажання, це мій план. Президент — це найголовніша людина в країні, і я знаю, що буду хорошим президентом. Я вже подумала, як перемогти на виборах.
Дітей я підкуплю цукерками. Це ж очевидно! Хто відмовиться від цукерок? А от із дорослими важче. Вони набагато хитріші й просто так нічого не роблять. З цим треба розібратися.
Я підійшла до тата. Він точно розуміє, що таке президент, бо часто про це говорить. Щоправда, поки що нічого доброго про президентів він не казав. Я не знала, що саме запитати, щоб не видати свої плани й водночас вивідати щось корисне про президентство. Останнім часом вони з мамою часто говорили про демократів і республіканців, тож я вирішила з’ясувати, що це таке.
— Тату, хто такі демократи? — спитала я. Тато зітхнув і зморщився, наче з’їв лимон. — А хто такі консерватори? — продовжила я. На це тато зробив такий вираз обличчя, як коли ми говоримо про щось дуже хороше. Я зрозуміла: консерватори — це добре. Татові навіть не треба було нічого пояснювати — слова були зайвими. Він не встиг і рота розкрити, як я вже побігла геть, щоб мене часом не розкусили.
Потім я вирішила порадитися зі своїм старшим братом Максимом. Йому вже шістнадцять, він дуже розумний і завжди знаходить такі точні аргументи, що з ним навіть сперечатися приємно (а ми це робимо часто, о, так). Зараз я називаю його Барсік. Минулого місяця він був Хмарою, бо якось недобре на мене подивився, а до того був Шклемом, бо майстрував ліхтарики з картонної коробки і ненароком назвав клей “шклемом”. Якщо точніше, то він мав сказати “склеїмо”, але вийшло зовсім інше слово. Язик у нього заплутався, хі-хі. Але сьогодні він Барсік — який такий м’який-м’який і майже не кусається.
Я зайшла до його кімнати. Барсік саме зосереджено майстрував модель винищувача — збирав крихітні деталі пінцетом, а в кімнаті пахло спеціальним клеєм-шклемом. Взагалі це був простий літак, але на коробці було написано “винищувач” і якісь незрозумілі букви-цифри. І цей винищувач винищує інші літаки, які не такі винищувальні як цей. Ви нічого не зрозуміли? Я також, але Барсік так пояснив.
— Барсіку, — почала я, намагаючись виглядати серйозною, — а хто такі демократи й консерватори?
Максим не відірвався від літака, і так задумливо-зосереджено промовив:
— Ого, Лілі, які в тебе питання. Дивись: демократи — це ті, хто хоче, щоб усе було по-новому, а консерватори — це ті, хто любить, щоб усе було як перевірено часом. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — кивнула я, хоча в голові все одно крутилися лимони та татова усмішка. — А ти ким хочеш бути, коли виростеш?
— Я? — Барсік нарешті відклав пінцет. — Я буду міністром важкої промисловості. Побудую такі літаки, що весь світ ахне.
Важка промисловість? Я на мить замислилася. Вона важка, бо ці літаки багато важать? Чи тому, що їх важко будувати? Але я вирішила не питати, щоб не похитнути свій авторитет перед Барсіком. Президент має все знати, або принаймні робити вигляд.
— Гарний вибір, — солідно зауважила я. — Мені в команді потрібні люди, які вміють будувати щось… ну щось таке – «важке».
Я вже збиралася йти, як Максим раптом запитав:
— Стривай, Лілі. Ти що, задумала стати президентом?
— Так, — чесно зізналася я. — От пишу програму.
— Ну, тоді врахуй, — Максим знову взявся за літак, — що я буду твоїм головним конкурентом. Але знаєш, чоловікам у політиці іноді легше, за них охочіше голосують.
Я хитро подивилася на нього:
— Це ми ще побачимо!
Він думає, що його логічна логіка дасть йому перемогу, але це не так, бо в мене є секретна зброя. І це – не тільки цукерки. Справа в тому, що я дітей розумію набагато, набагато краще, ніж Барсік, бо він вже занадто дорослий! Отак от. До того ж я не тільки розумна, але й красуня. І якщо я зроблю гарний макіяж з косметичного набору, який приніс святий Миколай – так мене взагалі всі полюблять з першого погляду. У Барсіка просто нема шансів, але він про це ще не знає.
Потім я вирушила до мами. Мама знала багато цікавого про індійське мистецтво, яблучну шарлотку та дизайн інтер’єрів, тож напевно знала щось і про президентів.
— Мамо, а хто такі демократи і консерватори?
— Ти хочеш їсти? — не роздумуючи запитала мама. — Я спекла зефірки, дуже смачні.
Зефірки — не найулюбленіші мої солодощі, але не спробувати я не могла. Зефірок на таці було стільки, скільки я їх у житті ніколи не бачила. Вони всі були для мене! Виявляється, підкупити президента дуже легко, хто б міг подумати. Я забула про всяких там демократів, бо зефірки виявилися смачнющими, і вони були «без хімії», тому мені дозволили з’їсти їх більше, ніж зазвичай.
Після шаленої порції зефіру я пішла у свою кімнату мріяти. Тобто, я читала книжку про фей, але очі бігали по сторінках, і нічого не бачили, а в голові в цей час з’являлися картинки мого майбутнього президенства. Я уявляла, як стоятиму перед натовпом, а люди кричатимуть: «Лілі! Ура, Лілі!». Я роздаватиму цукерки, а дорослим обіцятиму, що ніколи не буде поганої погоди у вихідні. Чи що там ще обіцяють — багато грошей? Так, щоб у всіх було багато грошей, звісно ж! Потім я сяду у величезний лімузин, а мене будуть оточувати серйозні охоронці в чорних окулярах. І я поїду з міністром “чогось важкого” купувати нові джинси в магазин у нашому під’їзді. Найкращі й найдорожчі, звісно. Я ж президент.
За вечерею ми, як завжди, розмовляли. Я тримала інтригу, але Барсік «здав» мене дуже швидко і просто:
— У нас тут, здається, готуються вибори. Лілі збирається в президенти.
Всі завмерли, як я і передбачала. Ніхто не міг очікувати від наймолодшої, маленької Лілі такого сміливого вчинку. Я опустила очі від скромності й намагалася бути серйозною, бо насправді мене чомусь розпирало від сміху і якогось дикого задоволення.
— Але я її обійду, — весело додав Максим, підморгуючи мені. — У мене вже майже готовий міністерський план.
— Ні, я виграю! — вигукнула я, вклавши у ці слова все своє дике задоволення. — У мене цукерки!
Про свою секретну зброю я Барсіку не розповім звичайно, бо це ж секретний секрет. Тільки про цукерки.
— Побачимо, — піддражнив Барсік. — Бо я можу домовитися з дорослими, а вони цукерки не так сильно люблять.
Ми почали жартома сперечатися, хто краще керуватиме країною. І все йшло дуже добре, але тут тато додав:
— Обоє ви хороші кандидати. Але є проблема. Президентом можна стати тільки після тридцяти п’яти років.
Я аж застигла з вилкою в руках. Навіть Барсік, який завжди на все мав аргумент, розгубився. Його обличчя витягнулося як жувальна гумка, яку витягують з рота, а вона розтягуєтеся і розтягується.
— Як із тридцяти п’яти? — здивовано спитав він. — Це ж ціла вічність!
— Такий закон, — розвів руки тато. — Потрібен досвід, університет, авторитет на роботі…
Мої мрії, солодкі як мамині зефірки, почали танути як весняний сніг!
— Чому так довго? — в розпачі схлипнула я. — Це ж… та це ж уже старість!
— На мою думку, і це ще занадто рано, — підхопила мама. — Я б тільки з сорока п’яти допускала до виборів. У Тридцять п’ять вони ще зовсім діти.
Вони сміялися! Для них тридцять п’ять років — це діти! Та ні, у тридцять п’ять це вже зовсім, зовсім не діти!
— Лілі, — тато упіймав мій відчайдушний вигляд. — Насправді це не так вже й погано. Подумай, що було б, якби президентом став твій однокласник Тарас. Він би за цукерки такого накоїв — це ж не дитина, а стихійне лихо.
— Але ж дорослі теж голосують! — я впевнено тицьнула вилкою в картоплю. — І вони б його не обрали!
— Правильно, — погодився тато. — Але діти не можуть голосувати до вісімнадцяти років. Тому підкуповувати їх цукерками для виборів немає сенсу. Треба було питати не про демократів, а про те, як стати кандидатом у президенти – я б усе пояснив.
Я зітхнула. Барсік уже знову занурився в телефон — напевно, писав друзям, що його міністерство важкої промисловості відкладається на двадцять років. Для нього це була гра, а для мене — план всього мого життя!
— А президентів возять на вертольотах? — запитала я, щоб хоч якось врятувати свої солодкі мрії. Це так кльово — літати на вертольоті над нічним містом і бачити, як унизу ходять твої громадяни й махають тобі рукою. А хтось посилає повітряні цьомки. Це так класно. А ще класно їздити в лімузині з темними вікнами. Там усередині є потайні шухлядки, де стоять пляшки з кока-колою, спрайтом і всякими соками. А в іншій шухлядці — ласощі та смаколики: желейні бджілки, вафельки й печиво «Орео». І багато! Ух, смакота.
— О так, — підбадьорив тато. — І на літаках. У кожного президента є свій літак для важливих зустрічей.
Отаке. Я з’їла останню картопляну соломинку, добряче змастивши її кетчупом. І логічно подумала, як любить говорити Барсік. Зрештою, тридцять п’ять років — це дійсно не так уже й погано. Буде час попрацювати над програмою і накопичити цілий склад цукерок.
Ви скажете — діти не голосують? Ех, нічого ви не розумієте в політиці! Діти можуть змусити голосувати батьків. Якщо я можу впросити маму купити мені чипси, то чому б не впросити проголосувати за Лілі? Це ж логічно. І це ще одна секретна зброя, про яку ніхто не знає!
Я пішла спати з гарним настроєм. Лімузини і літаки зачекають. Я притиснула до себе гусака Сілі й солодко потягнулася. Все буде добре. А Барсік побудує для мене найкращий у світі президентський винищувач. Або навіть цілий важкий космольот, щоб облетіти всю Землю. А чому б і ні? Я ж президент, я все правильно думаю.
